Сатана з сьомого класу

Професор Гонсовський, сивоволосий історик із широко розплющеними, вічно здивованими, як у дитини, очима, дивився на клас так, як дивляться на чужоземців — із чемним терпінням і тихою надією, що хтось, бодай хтось, скаже щось розумне.

У третьому ряду сидів Адам Цісовський, низький і кремезний, незграбний у плечах, але з поглядом сміливим і на диво пронизливим. Довкола нього тридцять семикласників удавали цікавість до російського походу 1812 року.

— Качановський! — гукнув професор.

Качановський підвівся, розтулив рота, стулив його, розтулив знову і врешті викрутився з бездоганною дипломатичністю:

— Пане професоре, сьогодні четвер, а четвер — не мій день.

Професор примружив очі. Адам підняв руку. Тридцять голів повільно обернулися — усі знали: коли Цісовський підводиться, щось станеться. Щось, чого вже не відкличеш.

— Сьогодні наше Ватерлоо, пане професоре. Наполеон не розгледів глибокого рову на полі бою, а я не передбачив помилки пана професора. Звідси — наша ганебна поразка.

Професор відступив на крок і подивився на Цісовського, як дивляться на чаклуна. А Цісовський говорив далі — спокійно, з іронічною усмішкою в кутику вуст:

— Пан професор має свій метод. Я відкрив його вже давно. Склав розклад для класу. Сьогодні випадало Качановському. І Островіцькому. І Внукові. Усі підвелися — і ніхто не знав, бо сьогодні четвер, а в четвер учиться той, хто в п’ятницю йде в кіно.

Клас мовчав. Було чути, як цокає годинник у коридорі і тихо порипує лавка — Сташек Бурський затамував подих так різко, що аж перегнувся.

Тридцять пар очей уп’ялися в професора. Професор уп’явся очима в Цісовського. Минула довга мить — досить довга, щоб урок історії перетворився на щось зовсім інше.

— Сатано! — прошепотів професор. — Сатано з сьомого класу!

Так це почалося. Усе інше — діаманти, листи, фіалкові очі — буде далі.